Час наукового прогресу (чи стресу?)

(Іноді такого безглуздого!)

Майструє нових роботів масу,

Що життя твоє настійно оплутують.

А ти простого хочеш спокою,

Кави, книгу і, часто, тиші.

Ну, а в час самоти глибокої

Вороття у той світ, що зник уже,

Щоб відчути, почути, побачити

Те, що сну позбавляє, мучить,

Або того, хто змусив плакати,

Так, що серце щеміти мусить...

Тож, новітні Гейтси і Белли,

Не ламайте мізки над айфонами,

Не заглушуйте децибелами

Білий лебідь

Опало листя вже давно, і кригою став вкрився.

Поглянеш ранком у вікно – як сильно світ змінився.

Все стало іншим і чужим, покрилось снігом білим,

Все знищив жартівник-мороз, нічого не вціліло.

Лиш на ставу, на тім ставу, де ніби зовсім вчора

Ще все жило, ще все цвіло. А зараз вже нічого…

Лиш лебідь… Білий, як той сніг… Як марево, видіння

Самотній, в смутку сам один не дума про спасіння.

Чому ти тут, душа моя? Чому ти не втікаєш?

Ти думай краще про життя, його ти тут втрачаєш.

Мабуть, нема його душі, другої половини,

Лебідки білої, яку кохав він до загину.

І ось залишивсь сам один, як той вигнанець з раю.

Мій білий лебідь, я прошу. Ні, я тебе благаю!

Лети, рятуйся, ти помреш, ти скоро тут загинеш.

Лети, лебедику, лети! Рятуйся на чужині…

І  мертва тиша навкруги,

Кричи, та не почують.

Лети, мій лебедю, лети.